Форум СЛОВНИК.НЕТ

Привіт, гостю ( Вхід | Реєстрація )

2 сторінок V < 1 2  
Відповісти в цю темуВідкрити нову тему
> улюблена поезія в українському перекладі
Миколай
повідомлення 29.6.2007, 4:18
Повідомлення #21


Гість









    


Свеча

Автор: Юрий Розвадовский
Авторская песня

Я во тьме зажгу свечу -
Островок надежды.
Я, наверно, жить хочу,
Да не так, как прежде.
Робко пламя оживет,
Освещая лица.
Кто быстрей из нас поймет,
Что должно случиться?

Тени пляшут на стене
Позабытый танец,
Отражается в окне
Фресок мутный глянец.
А грядущий день несет
То, что вряд ли снится.
Кто быстрей из нас поймет,
Что должно случиться?

Мне становится тепло
От свечи горящей.
Не напрасно все ушло
В день позавчерашний.
Будет новый день и год,
Заблестят зарницы.
Кто же все-таки поймет,
Что должно случиться?..

© Юрий Розвадовский, 2007

Свіча
*Великі літери посеред слова - то наголоси, це я так своїм числЕнним (обом) російськомовним читачам його позначив, так і залишилось.

ЗапалЮ свічУ в пітьмі -
Острівець надії.
Жити хочеться мені,
Але так, як мрію.
Тихо полум’я почне
Лиця освітляти.
Швидше хтО із нас збагне
Що повинно статись?

Тіні скачуть на стінІ
Позабутий танець
Відбивається в вікні
Фресок мутний глянець
А грядущий день утне,
Що й не здогадатись.
Швидше хто із нас збагне
Що повинно статись?

Відчуваю я тепло
Від свічі домашнє.
Ні, недАрма все пішло
В день позавчорашній.
БУти дню, як час минЕ,
Сонцю - прокидатись.
Хто ж з нас все-таки збагне,
Що повинно статись?

Це переклад українською вірша (вірніше, авторської пісні) громадянина США Юрія Розвадовського, внука відомого українського художника і педагога В"ячеслава Розвадовського, що помер від розриву серця у в"язниці НКВД в Ташкенті 1943 року. Юрій емігрував в США з Узбекистану (де народився) в 1996 році. Юрій жив певний час також у Запоріжжі. Клікнувши по назві вірша, знайдете сторінку цього поета, письменника і композитора. Товаришу! Якщо ти невідомо чого зайшов сюди, то покритикуй. Інакше навіщо ти сюди зайшов? :P
Повернутися на початок сторінки
+Відповісти з цитуванням даного повідомлення
Greek
повідомлення 15.8.2007, 1:37
Повідомлення #22


Гість









    


Цитата(Pere @ 6.12.2006, 15:29) *

А приватно собі не перекладаєш? По-моєму, вірші перекладати найцікавіше. На мене це як розв'язання задачі з різними обмеженнями в її умовах - римовими, ритмічними, стилістичними. Власне, я думаю, що перекласти талановитого вірша досконало - неможливо. Тому процес перекладання поезії дуже цікавий але водночас виснажливий. І слід постійно тренуватися.

А от я не згоден з вами, пане Pere. Можливо. Тільки завдання це для геніїв. Я за переклади поезії не брався (крім того, що дають на роботі - я на своєму каналі головний "поет"), а от прозу Едґара По, якого страшне люблю, намагаюсь для себе перекладати. Просто стало цікаво, як він звучить українською. Бо ті, переклади, які потрапляли до рук - брехня, не По. І вдається зробити абзацик за місяць - дуже складно, але й захоплює. Я свято вірю, що в творах ВЕЛИКИХ письменників, кожному слову відповідає ОДНЕ слово в іншій мові. І мета - знайти його. Але тут треба чуття.
Повернутися на початок сторінки
+Відповісти з цитуванням даного повідомлення
Zozulka
повідомлення 12.2.2008, 15:43
Повідомлення #23


Коректор пильний
****

Група: Користувачі
Повідомлень: 240
Реєстрація: 31.5.2007
З: Kyiv
Користувач №: 407
Подякували: 4



Репутація:   0  


Цитата(Iryska @ 5.12.2006, 19:51) *

тут мова йтиме про улюблені рядки, що належать перу іноземних поетів. і хотілося б знати наших талановитих перекладачів.
а може, хтось пробував перекладати сам?




Robert Frost
Fire and Ice

Some say the world will end in fire,
Some say in ice.
From what I’ve tasted of desire
I hold with those who favor fire.
But if it had to perish twice,
I think I know enough of hate
To say that for destruction ice
Is also great
And would suffice.

Переклад:
Роберт Фрост
„Вогонь і крига”
пер. О.Зозуля

І варіант:

Хтось каже світ загине у обіймах вогняних,
Хтось каже – в крижаних.
Я добре знаю жар палких долонь,
Тому стою я за вогонь.

Та як не раз судилося йому упасти,
Тоді в ненависті знайдеться спосіб,
Щоб світ під кригою
Згубився зовсім.

17.12.2007


ІІ варіант:

Хтось каже, що вогонь поглине світ,
Хтось каже – лід.
Для мене краще у вогні горіти,
Аніж заклякнути, заледеніти.

Та як на світ цей смерть не раз чекає,
То знаючи ненависті гіркий облудний смак,
Скажу, що в крижаних обіймах
Все так само помирає,
Як і в вогнях.

20.12.2007


ELDORADO
Edgar Allan Poe

Gaily bedight,
A gallant knight,
In sunshine and in shadow,
Had journeyed long,
Singing a song,
In search of Eldorado.

But he grew old -
This knight so bold -
And o'er his heart a shadow
Fell as he found
No spot of ground
That looked like Eldorado.

And, as his strength
Failed him at length,
He met a pilgrim shadow -
"Shadow," said he,
"Where can it be -
This land of Eldorado?"

"Over the mountains
Of the Moon,
Down the Valley of the Shadow,
Ride, boldly ride,"
The shade replied -
"If you seek for Eldorado!"

Ельдорадо
переклад: О.Зозуля

Славний лицар вночі
Знай блукає собі,
І співає, блукаючи, радо,
Без спочинку іде,
Ні на мить не стає, -
Він шукає своє Ельдорадо.

Та у плині цих днів
Лицар наш постарів,
Б’ється серце неквапно, не радо,
Цілий світ обійшов,
Та ніде не знайшов
Навіть клаптик землі Ельдорадо.

Врешті в тілі його
Захололо чоло,
І душа – перед райдужним садом,
Та в думках все одне:
„Де шукати тебе,
Незбагненне моє Ельдорадо?”

В горах дивних планет,
У долинах тенет,
Де дороги пашать листопадом,
Без страху помандруй,
Тихий голос почуй,
Якщо хочеш знайти Ельдорадо.

10.10.2007


Percy Bysshe Shelley
Good-Night
Good-night? ah! no; the hour is ill
Which severs those it should unite;
Let us remain together still,
Then it will be good night.
How can I call the lone night good,
Though thy sweet wishes wing its flight?
Be it not said, thought, understood --
Then it will be -- good night.
To hearts which near each other move
From evening close to morning light,
The night is good; because, my love,
They never say good-night.


Персі Біші Шеллі
Прегарна ніч
Переклад: О.Зозуля

Чи гарна ніч? Та ні! Підступний час,
Що нас розлукою годує,
Лишімось разом хоч на мить,
Тоді цю ніч прегарною назву я.

Хіба самотня ніч зоріє нам,
Хай навіть мрії крилами змахнуть?
Призначено мовчати всім світам,
Тоді цю ніч прегарною назвуть.

Для двох сердець, що б’ються, як одне
Від ночі й до світання, -
Ця ніч прегарна, чарівна
Й ніколи не остання.
Користувач в офлайніКартка користувачаВідправити особисте повідомлення
Повернутися на початок сторінки
+Відповісти з цитуванням даного повідомлення
Daniel Bohdan
повідомлення 10.7.2008, 19:07
Повідомлення #24


Студент досвідчений
***

Група: Користувачі
Повідомлень: 96
Реєстрація: 9.7.2008
З: Київ
Користувач №: 1 805
Подякували: 2



Репутація:   0  


Хоч на чиюсь думку це й буде, либонь, трохи наївне вподобання, однак я справді дуже люблю вірш Едґара Аллана По "Ворон", оригінал та Онишків переклад.

Оригінал:
Цитата
THE RAVEN

Once upon a midnight dreary, while I pondered, weak and weary,
Over many a quaint and curious volume of forgotten lore,
While I nodded, nearly napping, suddenly there came a tapping,
As of some one gently rapping, rapping at my chamber door.
"'Tis some visitor," I muttered, "tapping at my chamber door —
Only this, and nothing more."

Ah, distinctly I remember it was in the bleak December,
And each separate dying ember wrought its ghost upon the floor.
Eagerly I wished the morrow; — vainly I had sought to borrow
From my books surcease of sorrow — sorrow for the lost Lenore —
For the rare and radiant maiden whom the angels name Lenore —
Nameless here for evermore.

And the silken sad uncertain rustling of each purple curtain
Thrilled me — filled me with fantastic terrors never felt before;
So that now, to still the beating of my heart, I stood repeating,
"'Tis some visitor entreating entrance at my chamber door —
Some late visitor entreating entrance at my chamber door; —
This it is, and nothing more."

Presently my soul grew stronger; hesitating then no longer,
"Sir," said I, "or Madam, truly your forgiveness I implore;
But the fact is I was napping, and so gently you came rapping,
And so faintly you came tapping, tapping at my chamber door,
That I scarce was sure I heard you"— here I opened wide the door; —
Darkness there, and nothing more.

Deep into that darkness peering, long I stood there wondering, fearing,
Doubting, dreaming dreams no mortal ever dared to dream before;
But the silence was unbroken, and the stillness gave no token,
And the only word there spoken was the whispered word, "Lenore?"
This I whispered, and an echo murmured back the word, "Lenore!" —
Merely this, and nothing more.

Back into the chamber turning, all my soul within me burning,
Soon again I heard a tapping somewhat louder than before.
"Surely," said I, "surely that is something at my window lattice:
Let me see, then, what thereat is, and this mystery explore —
Let my heart be still a moment and this mystery explore; —
'Tis the wind and nothing more."

Open here I flung the shutter, when, with many a flirt and flutter,
In there stepped a stately raven of the saintly days of yore;
Not the least obeisance made he; not a minute stopped or stayed he;
But, with mien of lord or lady, perched above my chamber door —
Perched upon a bust of Pallas just above my chamber door —
Perched, and sat, and nothing more.

Then this ebony bird beguiling my sad fancy into smiling,
By the grave and stern decorum of the countenance it wore.
"Though thy crest be shorn and shaven, thou," I said, "art sure no craven,
Ghastly grim and ancient raven wandering from the Nightly shore —
Tell me what thy lordly name is on the Night's Plutonian shore!"
Quoth the Raven, "Nevermore."

Much I marveled this ungainly fowl to hear discourse so plainly,
Though its answer little meaning— little relevancy bore;
For we cannot help agreeing that no living human being
Ever yet was blest with seeing bird above his chamber door —
Bird or beast upon the sculptured bust above his chamber door,
With such name as "Nevermore."

But the raven, sitting lonely on the placid bust, spoke only
That one word, as if his soul in that one word he did outpour.
Nothing further then he uttered— not a feather then he fluttered —
Till I scarcely more than muttered, "other friends have flown before —
On the morrow he will leave me, as my hopes have flown before."
Then the bird said, "Nevermore."

Startled at the stillness broken by reply so aptly spoken,
"Doubtless," said I, "what it utters is its only stock and store,
Caught from some unhappy master whom unmerciful Disaster
Followed fast and followed faster till his songs one burden bore —
Till the dirges of his Hope that melancholy burden bore
Of 'Never — nevermore'."

But the Raven still beguiling all my sad soul into smiling,
Straight I wheeled a cushioned seat in front of bird, and bust and door;
Then upon the velvet sinking, I betook myself to linking
Fancy unto fancy, thinking what this ominous bird of yore —
What this grim, ungainly, ghastly, gaunt and ominous bird of yore
Meant in croaking "Nevermore."

This I sat engaged in guessing, but no syllable expressing
To the fowl whose fiery eyes now burned into my bosom's core;
This and more I sat divining, with my head at ease reclining
On the cushion's velvet lining that the lamplight gloated o'er,
But whose velvet violet lining with the lamplight gloating o'er,
She shall press, ah, nevermore!

Then methought the air grew denser, perfumed from an unseen censer
Swung by Seraphim whose footfalls tinkled on the tufted floor.
"Wretch," I cried, "thy God hath lent thee - by these angels he hath sent thee
Respite — respite and nepenthe, from thy memories of Lenore
Quaff, oh quaff this kind nepenthe and forget this lost Lenore!"
Quoth the Raven, "Nevermore."

"Prophet!" said I, "thing of evil! — prophet still, if bird or devil! —
Whether Tempter sent, or whether tempest tossed thee here ashore,
Desolate yet all undaunted, on this desert land enchanted —
On this home by horror haunted— tell me truly, I implore —
Is there - is there balm in Gilead? — tell me — tell me, I implore!"
Quoth the Raven, "Nevermore."

"Prophet!" said I, "thing of evil - prophet still, if bird or devil!
By that Heaven that bends above us - by that God we both adore -
Tell this soul with sorrow laden if, within the distant Aidenn,
It shall clasp a sainted maiden whom the angels name Lenore -
Clasp a rare and radiant maiden whom the angels name Lenore."
Quoth the Raven, "Nevermore."

"Be that word our sign in parting, bird or fiend," I shrieked, upstarting —
"Get thee back into the tempest and the Night's Plutonian shore!
Leave no black plume as a token of that lie thy soul hath spoken!
Leave my loneliness unbroken!— quit the bust above my door!
Take thy beak from out my heart, and take thy form from off my door!"
Quoth the Raven, "Nevermore."

And the Raven, never flitting, still is sitting, still is sitting
On the pallid bust of Pallas just above my chamber door;
And his eyes have all the seeming of a demon's that is dreaming,
And the lamplight o'er him streaming throws his shadow on the floor;
And my soul from out that shadow that lies floating on the floor
Shall be lifted — nevermore!

Переклад Анатолія Онишка:
Цитата
ВОРОН

В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі
Дивовижні та урочі книги давнього письма.
Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі
Тихий стукіт незнайомий. "Незнайомого пітьма
То застала у дорозі, - прошептав я. - Так, пітьма,
Більш нікого тут нема."

Ах, у пам'яті упертій - грудня зимні круговерті;
Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.
Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,
Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,
Діви чистої й святої на землі давно нема,
Вкрила те ім'я Пітьма.

І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,
Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.
Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:
"Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,
Більш нікого тут нема."

В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, -
"Пане, - мовив я, - чи пані, не хвилюйтеся дарма -
Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,
Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,
Це, я думав, так приснилось." Двері я відкрив - нема
Ні душі - німа пітьма.

У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,
Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,
А стривоженої тиші ані шелест не сколише,
І "Ленор!" щонайтихіше прошептав я крадькома.
І луна "Ленор!" вернула, й знову залягла німа
Тиша, тиша і пітьма.

Я вернувся до світлиці, в груди полум'я струмиться,
Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама
Думка рятівна приходить: "Це ж бо вітер колобродить,
Стука у віконну раму, таємниці тут нема -
Вітер стука крадькома."

Розчинив вікно я сміло - з шумом розгорнувши крила,
Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.
Не кивнувши головою, із вельможною пихою
Йде поважною ходою, знявсь, і - подив обійма:
Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,
Знявсь і сів, мов тінь німа.

Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь - кумедну міну
Зберігав поважний Ворон, велич древності німа.
"Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,
Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.
Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?"
Ворон прокричав: - Дарма!

Здивувався я незмірно - птах промовив чітко, вірно,
Хоч і мовив недоречно - сенсу в слові тім нема -
Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,
Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?
Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?
Птах із іменем "Дарма"?

А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,
Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.
Знову стало німо й тихо, скам'янів, немов не диха
Ворон, поки я на лихо прошептав: "А вже нема
Давніх друзів, на світанку й ВІН піде, надій нема."
І промовив птах: - Дарма!

Я здригнувся - надто вдало слово те у тиші впало.
"Так, - сказав я, - це єдине заучив він, видома,
Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,
Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,
Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума
Стогін той: - Дарма, дарма!"

Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я присунув
Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,
Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно
Думку з думкою, і слушно запитав себе притьма:
"Що цей древній крук незвісний, лиховісний, мов пітьма,
Провіща своїм: дарма!?"

Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув
Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.
І текли, спливали миті, голову я став хилити
До м'якого оксамиту, що окреслила пітьма,
А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,
Вже не схилиться! Дарма!

І здалося - плив незримо дим з кадила Серафима,
Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
Крикнув я: "Слабка людино! Це Господь послав хвилину
Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!
Пий же забуття - про неї пам'ять забере Пітьма!"
Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Чи послав тебе Спокусник, чи зі свого виру Тьма
Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,
В Хижу, Жахом вічним гнанк, - викрий правду, чи зніма
хоч бальзам у Галаадах біль з душі, чи не зніма?"
Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Заклинаю небесами, Богом, що над усіма, -
Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,
Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,
Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?"
Ворон прокричав: - Дарма!

Скинувсь я - "Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху
Щезни геть у люту бурю, де Плутонова пітьма!
Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,
Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!
Поверни мою самотність, - місця тут тобі нема!
Ворон прокричав: - Дарма!

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима. -
І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,
Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,
Не спромога вже - дарма!
Користувач в офлайніКартка користувачаВідправити особисте повідомлення
Повернутися на початок сторінки
+Відповісти з цитуванням даного повідомлення
Миколай
повідомлення 3.11.2008, 8:15
Повідомлення #25


Гість









    


Цікаво... Останній раз я був на форумі майже 1,5 роки тому... А наче вчора... unsure.gif Форум дихає... Думаю - а що змінилося у мене за цей час? Чому час так швидко промайнув? Не знаю. Може тому, що за цей час я 8 раз був у Европі - в Польщі, в Чехії... За цей час почав вільно читати, розуміти навіть деякі діалекти ("шльонску гвару" - сілезький діалект)... І почав розмовляти... Все таки є генетична пам"ять! Я ж бо за походженням - поляк... Причому батьки-бабці-дідусі-прадідусі - всі поляки. І навіть страшно сказати, з яких століть відомий рід... За "чистотою крові" дуже і дуже шляхетні мої пращури слідкували уважно... :P А моя дружина - українка! Вперше в роду за понад тисячу років! Це хвамільна катастрофа! ag.gif
Попри все, народився я в Україні, в Европі. І тому борюсь за демократію... у вільний від роботи час... ag.gif Поздравям вшисткіх!
Повернутися на початок сторінки
+Відповісти з цитуванням даного повідомлення
Ґвинтик
повідомлення 28.2.2009, 21:01
Повідомлення #26


Студент досвідчений
***

Група: Користувачі
Повідомлень: 56
Реєстрація: 3.2.2007
Користувач №: 135
Подякували: 3



Репутація:   0  


Обожнюю Поля Верлена і Роберта Бернса у перекладі Миколи Лукаша

СЕНТИМЕНТАЛЬНА РОЗМОВА

В старім саду серед нічної мли
Дві постаті непевнії пройшли.

В них зір погас, уста у них змарніли,
I ледве чутно голоси бриніли.

В старім саду, в зимову ніч сумну
Два привиди будили давнину.

- Ти згадуєш, як ми колись любились?
- Навіщо вам ті згадки знадобились?

- Чи бачиш ти й тепер мене вві сні?
Чи рвешся серцем ти до мене? - Ні.

- Як ми колись удвох жили щасливо,
Зливаючи серця й вуста! - Можливо.

- Де синь небес, де сяєво надій?
- Надії ті почезли в тьмі густій.

Отак ішли вони у ніч зимову,
I тільки місяць чув чудну розмову.

Нехай і холод і вітри.

Нехай і холод, і вітри
І сніг з дощем, і сніг з дощем —
Я від негоди захищу
Тебе плащем, тебе плащем.
Нехай і горе, і біда,
I море тьми, і море тьми —
Я від недолі заслоню
Тебе грудьми, тебе грудьми.
Нехай я буду злидарем
В чужім краю, сумнім краю —
З тобою буде скрізь мені
Як у раю, як у раю...
Нехай я стану владарем
На цілий світ, на цілий світ —
В моїй короні будеш ти
Як самоцвіт, як самоцвіт...
Користувач в офлайніКартка користувачаВідправити особисте повідомлення
Повернутися на початок сторінки
+Відповісти з цитуванням даного повідомлення
Танка
повідомлення 27.2.2015, 11:47
Повідомлення #27


Моволюб
********

Група: Модератори
Повідомлень: 1 889
Реєстрація: 4.3.2009
З: м.Луганськ
Користувач №: 3 123
Подякували: 5559



Репутація:   22  


Повертаючись до Фроста...

Цитата

Вгонь і лід

Хтось каже: знищить нас вогонь,
А ще хтось -- лід.
Будь так -- хоч, боже, нас боронь! --
Я з тими, хто б обрав вогонь.
Якщо ж чекать обох цих бід,
Тоді прийдеться визнать все ж:
Щоб знищить все живе, і лід
Підходить теж --
То ж вибрать слід.

Пер.Віктора Марача
http://maysterni.com/user.php?id=629&t...ub=123&sf=1



Цитата
Вгонь і лід

Хто каже, згубить нас вогонь,
Хто каже — лід.
Я знав жар пристрасних долонь,
Тому я з тим, хто за вогонь;
Та коли б двічі гинув світ —
З ненавистю теж мавши стріч,
Скажу, для знищення і лід
Солідна річ,
Й наробить бід.

Валерій Кикоть
http://poetry.uazone.net/default/pages.pht...mp;page=frost02


Цитата
Вогонь і лід

Твердять, загине світ в огні
Або в льоду.
Чомусь ввижається мені,
Що світ загине у вогні.
Але, дізнавшись доладу,
Якщо мені вмирати двічі,
Я без вагань тоді піду
І вмить покличу
Смерть в льоду.

Яр Славутич, "Твори", Київ "Дніпро", Едмонтон "Славута", 1998, т.2


Користувач в офлайніКартка користувачаВідправити особисте повідомлення
Повернутися на початок сторінки
+Відповісти з цитуванням даного повідомлення

2 сторінок V < 1 2
Відповісти в цю темуВідкрити нову тему
1 люд. читає цю тему (гостей: 1, прихованих користувачів: 0)
Користувачів: 0

 



Текстова версія Зараз: 14.12.2018, 15:05